Велике западло's Journal [entries|friends|calendar] Велике западло [ userinfo | livejournal userinfo ] [ calendar | livejournal calendar ]

[18 Oct 2006|12:18pm] Але до чого ж все просто! Поки люди сваряться між собою на тему того, хто ж вони насправді є, відповідь на це питання проповзає повз них і насмішливо киває ріжками. Дивіться, люди: ми – це ті самі равлики, такі ж слизькі і беззахисні. І ми, люди, так само, як і равлики не усвідомлюємо того, що ми равлики. Але ми, люди, на відміну від равликів, усвідомлюємо, навіть занадто, те, що ми люди. І саме тому, що ми, равлики, думаємо, що ми люди, Бог дав їм, равликам мушлю, ховатись від життєвої негоди, а нам, людям – душу. Щоб боліла. (ах, який пафосний атстой). А мушлю, котрою цю душу можна прикрити, закинув високо в небо. З того часу людина приречена повзати цим світом у пошуках своєї мушлі. А якщо повезе і закони природи спрацюють на її користь — злизувати шершавим язиком листя з цього світу. Якщо ж не повезе і інший равлик виявиться спритнішим, тоді шукай кращих місць. В Києві он, кажуть, листя смачніше. І равликів більше. Вони повзають зграями вздовж гілок дерева, наче черв’яки, душать одне одного слизькими дупами, сплутуються у клубки заради того, щоб досхочу нализатися. (Слоган: Нализатись вже сьогодні) Теж атстой Зрештою, а чому б і ні! Ти найсильніший равлик! У тебе найслизькіша срака, і ріжки свої ти не ховаєш при першому ліпшому подиху вітра. Ти мужчина! Ти справжній слимак! Існує повір’я, що деколи (зараз вже важко сказати, коли саме) два равлики начебто випадково зустрічаються на найвищій гілці дерева. Вони торкаються одне одного ріжками, вони цілуються, проникають одне в одного, вони обертаються, як коліщата велетенського годинника і весь світ здається обертається разом з ними. Над їхніми головами в цей час розкривається величезна мушля. Равлики ховаються в неї, зміцнюють її, вкладаючи частинки своєї слимачої, тобто людської душі в неї і разим з тим одне в одного, сподіваючись що коли не дай Боже щось станеться там назовні, у тому блядському кублі черв’яків, душа, принаймні якась її частинка, залишиться тут, в безпеці. Вони ніжно шепочуть одне одному у вухо: ти частинка моєї душі, ти — моя мушля, я ховаюсь у тобі від вітру і слизу, який крапає за вікном, який безперервно тече гілками цього міста, в тобі мені тепло і спокійно, в тобі я не боюсь всіх інших ворожих слимаків, і тільки знаючи це я зможу вижити наступного дня. Вони ховаються у ній коли дме вітер, коли на роботі начальник дорікає їм за недостатньо шорсткий язик, і все дерево, здається, зараз впаде, але ці двоє залишаються впевненими у своїй мушлі. І стрілки годинника щовечора роблять нове коло. Так от, дивись: от я, а от ти. От наші коліщатка, вони бездоганно сходяться. Наш годинник не відстає і не поспішає. От наша мушля: вона найкраща. Нічого, що без позолоти, і в гаражі не деренчить бензиновий механізм. Зате у наших кишенях достатньо зеленого листя для того, щоб разом зустріти ранок погойдуючись на цій, найвищій, до речі, гілці. І ти щось шепочеш у відповідь, але легкий ранковий бриз скидає мене донизу і зміст твоїх слів залишається безповоротно втраченим. Я розумію: тепер цілком не важливо, що ти шепотіла, адже до нашої найвищої гілки, яка он там ледь похитується у проміннях ранкового сонця, мені тепер повзти незліченну кількість моїх нікчемно коротких життів. Я дивлюся у розпачі на равлика, котрий, сховавшись у кальцієвій мушлі, лежить поруч у траві, стискаю кулаки і думаю: “Тільки б вона сказала “Ні!”. І вирубаюсь. Драматичний атстой

[07 Oct 2006|03:05pm] Обивательський набір хвороб: товстію. лисію. робота втомила. сліпну. тупію. без сили. бухаю. курю. матюкаюсь системно. кохаю. люблю. не взаємно. Дивись, різограф, це — ксерокс. У ксерокса термос. У мене комплекс вітамінів. Пити, курити і матюкатись я залишаю біля ноутбука. І рамка, в яку мене повісили, мені зовсім не пасує.

[03 Oct 2006|04:10pm] От сидиш ти, як це пасує для жанру, в пункті А і куриш люльку. Або п’єш водку, або пишеш дисертацію про сільські населені пункти. Чи там просто в носі колупаєш пальцем. І відчуваєш, як невпинно на тебе насувається безглуздість і розчарування у всьому: від сільських поселень, де давно одні алкаші залишились, до кінчика власного (чи чийого там) носа, у якому саме зараз ти колупаєш (витягни палець!). Відчуваєш, як стає настільки самотньо, що скрип власних суглобів пронизує порожнечу, наче звук бормашинки — череп. І не від того самотньо, що випити ні з ким, пити на рівні з колегами ти вже давно не спроможний, засинаєш від нудьги задовго до того, як решта заснуть від водки; і не від того, що в люльку твою ніхто не принесе чогось цікавішого, ніж тютюн з вчорашніх недопалків, а від того, що... від того... так, тут проблема. Не знаю, від чого стає так пронизливо самотньо, так колюче сумно, можливо від того, що тут, у цьому мудацькому пункті А ти вже втратив все, що міг втратити, все, що тебе якимось чином тримало у цьому дебільному пункті А і тепер хочеться повзти, брести, бігти, розгублюючи по дорозі листки паперу і останні копійки з кишень, куди-небудь, подалі, у якийсь Богом забутий пункт Б, де тебе ніхто не знає, і знати не захоче, а ти долетиш туди, обдертий як пес, але якимось чином живий, впадеш на землю яблуком і скажеш: от, бля, тут мій дім тепер. І посміхнешся можливо, якщо вистачить сил. Але, коли по дорозі у цей пункт Б тобі трапиться хвилька відпочинку, ти побачиш, що на зустріч тобі, тобто туди, звідки ти так несамовито тікаєш, повзтиме чимось схожий на тебе, але зелений, як пляшка і сліпий бомж у обісцяних штанях, збираючи по дорозі жовті клапті паперу. Якщо ти придивишся ще уважніше, то можливо побачиш, що на цих клаптях паперу написано: дисертація про сільські населені пункти. Або принаймні щось схоже. До речі прикольно, тепер можна не писати в кінці чергового опусу “Баден-баден, 6 жовтня, 1876 року”. Достатньо глянути на дату файлу. Там ще буде написано: Автор файлу ѕ кизил, назва файлу — ой, ну вже не смішіть, а? І намальована лампочка, символ свіжої ідеї. “Лампочка!” — вигукнув Архімед, і вискочив з ванни. Не знаю, по-моєму ньютонове яблуко краще.

[10 Sep 2006|11:12pm] Ну і от в мене такий прикольний настрій, і я можу собі спокійно товктись по хаті у п’яному вигляді, похитуючись між столом і ліжком і писати смс-ки у незнайомих напрямках, або ж погнатись прямо так, у цих спротивних штанях, куплених в пристойної жіночки на перехресті три троки тому за 15 гривень, на проспект свободи за поповненням рахунку в мобільному телефоні, щоб написати Провівши неділю у ліжку сам з собою, читаючи сучукрліт виникає загалом тільки одне тривожне питання: а чому ж, блять, у всіх напівавтобіографічних творах, які написані від імені головного героя, тобто автора, навкруги одні маргінали, і весь літературний простір звужений, грубо кажучи до банального бомжа. Але чому б не написати роман про те, як я, тобто автор, вистрибує на сцену в образі невгамовного сексуального маніяка на ламборджіні, вперше в Україні, остання модель, хуйо-майо, і кричить: тьолки! А от він я! Весь в золоті і мармеладі, готовий до єблі у самий неприродній спосіб, так шо ви давайте там поспішіть, допивайте свої слабоалкогольні коктейлі і раз-два до мене в тачку! Тут вас чекають несамовиті радощі, ото як єбля в джакузі, мінєт в шафі-купе і петтінг на склокерамічній плитці, блять і все це, нахуй, за мій рахунок. Але перед тим я врятую цей йобаний світ, якщо не обламається. А от ні! Герой спочатку довго бухає в кабаку, а потім творить щось таке, що навіть самі божевільні люди у всесвіті визнали б хєрньою і бухали б далі незворушно в своїх трьох товаришах на чайковського. Fkr? ,elexb g’zybv, бляха, будучи п’яним і сонним, я таки вирушу, в цих штанах, на пошуки поповнення рахунку в телефоні, бо потреба написати традиційне і банальне айлавю як завжди перемагає над здоровим глуздом і все таке, добраніч, любий комп’ютер. Айлав’ю.

[08 Feb 2006|06:10pm] інтерн эт пу ст. +

[11 Jun 2005|03:16pm] скоро на екранах +

navigation [ viewing | most recent entries ]